Форум Библиотека Методики Статьи Программы Тесты Термины Психология в лицах Размещение информации Контакты

Поиск

Оглавление


Главная - История - ПРОЙДЕНИЙ ШЛЯХ І ПЕРСПЕКТИВИ

ПРОЙДЕНИЙ ШЛЯХ І ПЕРСПЕКТИВИ

 

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ:

ПРОЙДЕНИЙ ШЛЯХ І ПЕРСПЕКТИВИ

 

Минуло майже вісім літ відтоді, як 26 січня 1994 р. в системі Академії педагогічних наук було створено На-уково-практичний центр політичної психології, на базі якого згодом постав Інститут соціальної та політичної психології. Шлях нашої наукової установи, пройдений за ці роки, не був суцільно встелений трояндами — були й високі творчі злети, й періоди невизначеності, й окремі невдачі, але загалом пройшли ми його гідно і в підсумку можемо сказати, що маємо науковий доробок, за який не соромно.

Відчутними у цьому доробку є досягнення, якими, з нашого погляду, не тільки можна пишатись, але й від-штовхуватись від них, визначаючи подальші перспективи науково-дослідної роботи, а також вирішувати про-блеми, пов’язані з реалізацією цих перспектив.

До найістотніших наукових здобутків інституту слід зарахувати насамперед внесок в обгрунтування та реа-лізацію суб’єктної парадигми психологічної науки (В.О.Татенко та його співробітники). У межах цієї парадигми розроблено оригінальну філософсько-психологічну концепцію відтворення і розвитку суб’єктного потенціалу людини, а також відповідну наукову модель психологічних стратегій і технологій [10]. 

Істотним досягненням була свого часу розробка творчим колективом лабораторії психології мас та організацій під керівництвом В.О.Васютинського психосемантичної моделі політичного простору українського суспільства [8]. Вона дала змогу діагностувати не тільки очевидні (усвідомлювальні), але й латентні утворення у масовій політичній свідомості та прогнозувати динаміку і спрямованість політичної поведінки різних вікових і соціальних груп населення.

Прогностичні можливості цієї моделі підтверджувались неодноразово. Так, за її допомогою вдалося під час парламентських виборів  1994 та 1998 рр. передбачити розстановку основних політичних сил у Верховній Раді, провести серію прикладних досліджень на замовлення Уряду та Ради національної безпеки і оборони України, налагодити відстеження рівня соціальної напруженості в країні загалом та в її окремих регіонах. 

Про можливості згаданої моделі свідчить і той факт, що вона знайшла застосування в дослідженнях інших наукових підрозділів інституту. Приміром, послуговуючись нею, лабораторія психології політичної освіти ви-явила ряд наростаючих світоглядних протиріч між старшими та молодшими поколіннями, внаслідок яких, образно кажучи, економіка стає у нас дедалі “молодшою”, а політика — дедалі “старішою”, втрачається спад-коємність поколінь, нівелюється соціалізуючий вплив старшого покоління [9]. Ці результати досліджень є вельми суттєвими з огляду на вироблення як загальної стратегії, так і конкретних шляхів соціалізації дітей та юнацтва в умовах перехідного суспільства.

Як суттєве доповнення цих пошуків і навіть певний методичний “прорив” можна охарактеризувати оригі-нальні розробки представників нашої Волинської філії, що діє на громадських засадах, — М.М.Гнатка та Н.В.Хазратової, які досліджують підсвідомі компоненти ставлення громадян до держави, в тому числі й у над-звичайно важливому кроскультурному (етнопсихологічному) аспекті.

Найістотніші наукові та науково-практичні надбання інституту пов’язані також з вивченням проблематики кризових життєвих ситуацій, що постає особливо гостро в контексті глобальної соціально-економічної, по-літико-ідеологічної та екологічної кризи, яку переживає нині Україна. Науковцями лабораторії соціальної пси-хології особистості під керівництвом Т.М.Титаренко розроблено комплексну типологію кризових ситуацій, у які потрапляє і які долає особистість, діагностично-кваліфікаційну програму аналізу причин кризових ситуацій, комплект психологічних засобів і технік гармонізації особистісного розвитку людини в умовах життєвої кризи [7]. Розпочато вивчення соціально-психологічних детермінант життєвого вибору, що його робить людина у складних, проблемних ситуаціях.

Хочеться особливо підкреслити, що в лабораторії соціальної психології особистості вперше в Україні ціле-спрямовано досліджується психологія ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, напрацьовується інструментарій превентивної роботи з групами ризику (Б.П.Лазоренко). Спільними зусиллями працівників лабораторії визначено різноманітні форми індивідуальної і групової психотерапевтичної роботи.

Певні здобутки маємо й у вирішенні проблеми формування політичної культури молоді (лабораторія психології політичної освіти, завідувачка — І.В.Жадан). Проведено аналіз умов та механізмів формування по-літичної культури, який дозволив констатувати, що без накопичення суттєвих змін у потребо-мотиваційній сфері громадян, наповнення новим змістом суспільних норм-стандартів та особистісних норм-ідеалів, подолання стереотипу єдиного суспільного інтересу та укорінення стереотипу вартісності індивідуальних інтересів не можна розраховувати на становлення в українському суспільстві політичної культури демократичного типу.

Налагоджено моніторингові дослідження з питань громадянської та патріотичної позиції учнівської і студе-нтської молоді, дані яких лягли в основу численних аналітичних записок, поданих до Міністерства освіти і науки України, відповідних рекомендацій і пропозицій. Як результат роботи лабораторії психології політичної освіти, що має самостійне наукове та практичне значення, слід відзначити й виконання нею замовленої Міністерством освіти і науки України (у межах програми “Вчитель”) проблемної теми, яка була пов’язана з розробкою науко-во-методичних основ та здійсненням моніторингу життєвих планів і професійних інтересів студентів педагогічних закладів освіти та молодих учителів [5]. Особливої значущості цьому дослідженню надає та обставина, що воно проводилося в контексті постановки та розв’язання актуальних завдань громадянського становлення вчительства — основи його професійного самовизначення і, в кінцевому підсумку, авторитету в суспільстві.

Помітне місце в науковому доробку Інституту соціальної та політичної психології посідають напрацювання П.І.Гнатенка — з питань національного характеру, національної свідомості, їх зв’язку з рівнями суспільної свідомості; Н.Ф.Каліної та її колег із Сімферопольської філії інституту — з питань психології ментальності, зокрема ментальності так званих субкультур невдоволення [2]; Б.С.Мар’єнка та його співробітників — з питань психології політичної активності та радикалізму. В останньому випадку мається на увазі, зокрема, евристичне значення континуального розуміння проявів політичної активності.

На серйозний не лише прикладний, а й теоретичний рівень поступово виходять дослідження з проблем со-ціальної напруженості, протестних настроїв у суспільстві, прогнозування електоральної поведінки населення, що впродовж останніх трьох років виконуються на замовлення органів державної влади. Цікавих результатів можна очікувати й по завершенні дослідження психологічної структури самодетермінації активності особистості, яке здійснюється під керівництвом В.К.Каліна .

У науково-практичному сенсі на окрему увагу заслуговують методичні засоби дослідження іміджу полі-тиків, які напрацьовано в лабораторії психології політичного іміджмейкінгу, пропаганди та реклами (завідувач — П.Д.Фролов).

До найбільш завершених і неординарних із цієї серії методик слід віднести насамперед методику, створену для визначення ефективності іміджу певного типу ще на етапі його проектування. Методика грунтується на відтворенні тих імпліцитних типологій політиків, що існують у свідомості електорату, та виявленні потенційних прихильників іміджів того чи того типу. Її використання під час виборів та довиборів до Верховної Ради давало змогу ще задовго до дня голосування досить точно оцінити шанси потенційних кандидатів-мажоритарників, які мали намір балотуватися в певних округах, причому оцінити, не розголошуючи їхніх прізвищ. Результати дос-ліджень, проведених за цією методикою, допомогли замовникам скласти уявлення про оптимальні стратегії формування власних іміджів у процесі рекламних кампаній, що й забезпечило їм перемогу.

Не менш ефектно виглядає комп’ютерна методика фоносемантичного аналізу, послуговуючись якою, можна оцінювати якість інформації, котра впливає на підсвідомість людини через звукові образи слів, висловлювань, текстів. Основна сфера її застосування — експрес-тестування зразків вербальної рекламно-агітаційної продукції. Запропоновано також ряд інших оригінальних методик, які дають змогу відстежувати процес творення іміджу політика засобами масової інформації. Приємно відзначити й певні теоретичні зрушення в останні роки у дія-льності лабораторії психології політичного іміджмейкінгу, пропаганди та реклами. Досить переконливо вони простежуються, наприклад, у з’ясуванні природи  медіасприймання, його особливостей [11].

Підбиваючи загальні підсумки науково-дослідних робіт інституту, зауважимо, що за минулі роки не лише було отримано більш або менш цінні результати, які мають локальне наукове та практичне значення, але й ви-малювалася низка поняттєвих конфігурацій, довкола котрих зав’язуються, якщо правомірно так висловитись, основні теоретико-методологічні вузли спільного творчого пошуку наукових колективів. До таких конфігурацій належать, передовсім, “суб’єктний потенціал”, “детермінація (самодетермінація) активності”, “ідентич-ність (національна, політична, громадянська, особистісна)”, “життєва криза”, “особистісний вибір”, “кри-тична ситуація” тощо. При цьому цікаво, що такі поняття дедалі частіше з’являються в дослідженнях, здавалось би, зовсім різних. Так, особистісна ідентичність досліджується в лабораторії соціальної психології особистості, громадянська — в лабораторії психології політичної освіти, національну ідентичність вивчає П.І.Гнатенко, політичну — Б.С.Мар’єнко. На нашу думку, подібні приклади свідчать, з одного боку, про те, що в інституті назріла потреба ширших теоретичних узагальнень, а з другого — що колектив інституту вже рухається в напрямку таких узагальнень.

Цей рух уявляється надзвичайно важливим і своєчасним. Адже ідея створення нашої наукової установи спочатку визріла більше із загального розуміння необхідності розвитку в Україні соціальної та політичної пси-хології, ніж з конкретних теоретико-методологічних напрацювань. Ми попервах відповідали на суто практичні запитання: “Що діється з нашим суспільством?”, “Як допомогти процесам державотворення?”, “Як бути з фор-муванням політичної та громадянської свідомості юнацтва в умовах деполітизації освіти?” і т. ін. Тому мав пройти певний час, доки сформувалося більш-менш чітке бачення головного напряму науково-дослідних робіт інституту.

На сьогодні таке бачення загалом уже є. Головний напрям нашої наукової діяльності можна звести до триє-диного завдання:

вивчення соціальної ситуації особистісного (психічного, духовного) та громадянського розвитку дітей і молоді;

дослідження закономірностей активності та розвитку особистості, зумовлених певною соціальною си-туацією;

вивчення психології соціуму, який (разом з індивідуальними чинниками) породжує цю ситуацію, а відтак і соціально-психологічні проблеми освіти та виховання.

З нашого погляду, таке розуміння головних завдань інституту видається оптимальним, оскільки, по-перше, відповідає структурі соціально-психологічного знання, а по-друге, чітко конституює інститут як підрозділ АПН України, її необхідну складову частину. (Принагідно зазначимо, що таких завдань не розв’язує жодна інша установа Академії педагогічних наук).

Доволі перспективним уявляється розгортання соціально-психологічних досліджень на основі згаданої вище суб’єктної парадигми. На нашу думку, вона може стати також основою структурування політико-психологічних знань. Але це, своєю чергою, вимагає, так би мовити, універсалізації суб’єктної парадигми — в плані поширення принципу суб’єкта також на соціальні спільноти. Через те істотне значення має крок у цьому напрямку, зроблений останнім часом В.О.Татенком. Хоча такий крок і можна розцінювати як дещо дискусійний, та саме це й наповнює його евристичним потенціалом.

Так само універсальне значення можуть мати, гадаємо, й поняття життєвої кризи, кризової ситуації, більше того, принципу кризи взагалі — як моменту розвитку.

Під кутом зору перспектив подальших досліджень інституту спробуємо також виокремити деякі найбільш значущі проблеми, пов’язані з їх реалізацією.

1. Проблема  природи і сутності соціально-психологічних, а точніше, психосоціальних явищ.

Ми поки що не можемо дати впевненої відповіді на запитання про те, якою є природа цих явищ — статис-тичною (як типових проявів індивідуального) чи власне психологічною (як проявів позаіндивідуального, надо-собистісного буття відносно сталих людських спільнот і короткотермінових утворень). Перше тлумачення, зрозуміло, простіше, і саме воно тривалий час було в нашому інституті іпліцитною домінантою досліджень з питань психології мас. Про здобутки таких досліджень йшлося на початку статті, але згадані здобутки зовсім не означають, що при цьому не було й втрат. Ми по суті випустили з поля зору цілий ряд масовидних феноменів, втративши їх як предмет дослідження. Тому слід усіляко вітати той перехід до вивчення надіндивідуальних психічних явищ, макропсихології, соцієтальної психіки, який намітився в лабораторії психології мас та органі-зацій відтоді, як її очолила О.А.Донченко — відомий фахівець у цій галузі [1].

Зрозуміло, на цьому шляху багато труднощів — і методичного, і теоретичного, і світоглядного плану. Гума-ністична теза про гармонізацію відносин людини і спільноти (суспільства) поки що не знаходить послідовного втілення. На практиці модель людини як недосконалої копії суспільства просто замінюється моделлю суспільства як недосконалої копії особистості. В результаті заперечується сам онтологічний статус макропсихологічного, надіндивідуального. І це має свої глибоко викорінені причини. Коли дослідник розглядає дихотомію “людина — суспільство”, на нього тиснуть, по-перше, цілком певні аксіологічні настанови (вони зумовлені як могутнім впливом західної, індивідуалістично зорієнтованої системи цінностей, в тому числі наукових, так і зрозумілими почуттями протесту проти приниження особистості в тоталітарному суспільстві, з якого ми вийшли), а по-друге — тиснуть існуючі уявлення про матеріальний субстрат психічного, який, згідно з позитивістською парадигмою, можна звести до біохімічних явищ.

Такі “сили тиску”, безперечно, є дуже потужними. Але є також аргументи, що змушують сумніватися в аб-солютній істинності постулатів, які зумовлюють цей тиск. Так, не можна виключати, що в недалекому майбут-ньому, діставшись нарешті до глибинних шарів єства особистості, психологи виявлять там не що інше, як ті ж архетипи колективного несвідомого. А субстратом психічного цілком можуть виявитись не біохімічні явища, а, наприклад, поле. І тоді вже відсутність у соціальної групи та суспільства колективного тілесного мозку навряд чи можна буде вважати підставою для заперечення позаіндивідуальних форм психіки.

У плані гіпотези для обговорення можна припустити також, що людина існує, з одного боку, як особистість, а з другого — як фрагмент соціального цілого, у різних просторово-часових (історичних і психологічних) вимірах і що в одному з цих вимірів саме й виникає надіндивідуальний суб’єктний центр — малозрозумілий, погано усвідомлюваний, ба навіть чужий автономній особистості як суб’єкту самотворення. Звісно, це поглиблює дра-матизм людського існування. Але ж і соціальному цілому (якщо воно існує не як механічний агрегат індивідів) теж не відмовиш у праві на самотворення та самореалізацію. І де тут гуманізм чи антигуманізм? Адже у кожному випадку йдеться про іпостасі не якоїсь іншої істоти, а тієї ж самої Людини, яка часто-густо не сприймається сущими разом з нею на планеті людьми, більше того, заважає їм не з індивідуально-особистісних причин, а лише внаслідок несинхронності розвитку різних етнічних систем та цивілізацій.

Подібні питання мають принципове значення не тільки з погляду “чистої науки”. По суті, вони є викликом сучасності, оскільки людство вступає (як це очевидно після війни у Югославії, початку війни у Афганістані) в епоху найгостріших протиріч між принципами прав людини і суверенітету народів. Тож хочеться сподіватися, що з’ясуванню цих протиріч сприятиме, зокрема, розкриття природи психосоціальних явищ.

При цьому вбачаємо за потрібне застерегти від надто спрощених рішень у пізнанні таких явищ. Приміром, серйозні сумніви викликає в даному разі правомірність використання методології, так би мовити, загальнопси-хологічного чи, точніше, індивідуально-психологічного паралелізму — на кшталт бехтерєвської колективної рефлексології. Не виключено, що саме спроби безпосереднього накладання індивідуально-психологічної по-няттєвої сітки на соціальне якраз і заступають його психологічну специфіку.

2. Проблема співвідношення соціальної і політичної психології.

Тут побутують дві основні точки зору. Згідно з першою політична психологія розглядається як розділ соці-альної, згідно з другою — як окрема психологічна дисципліна, що тісно взаємодіє із соціальною психологією.

Панівною на сьогодні є перша точка зору. Однак це зумовлено не стільки логічними підставами, скільки особливостями становлення та розвитку соціальної психології, передовсім, тими труднощами, з якими вона зіткнулась у середині ХХ ст. на етапі визначення методологічних засад емпіричних досліджень та розробки їх інструментарію. Як відомо, на рубежі ХІХ — ХХ ст. виокремлення соціальної психології було пов’язане з аналізом саме масовидних, надіндивідуальних психічних явищ (Г.Тард, Г.Лебон, Е.Дюркгейм та ін.), проте в подальшому, не знайшовши адекватних засобів їх емпіричного дослідження, вона все більше зміщувала свої інтереси в бік занадто елементарних, а іноді й штучних у своїй експериментальній ізольованості моделей соціального. Упродовж багатьох десятиліть соціальна психологія зосереджувалась переважно на вивченні діад, тріад, малих груп, тобто тих утворень, де ефекти соцієтальності, надіндивідуальності виявляються в найменш очевидному, зредукованому вигляді. Відтак соціальна психологія неминуче втрачала свій специфічний предмет і задля “са-мозбереження” та підвищення свого суспільного статусу змушена була розвиватися переважно вшир, підми-наючи під себе всі суміжні психологічні дисципліни, що перебували ще тільки на стадії становлення, зокрема й політичну психологію.

Через те більш виправданою й конструктивною нам видається друга точка зору на співвідношення соціальної психології з такими дисциплінами. Найбільш чітко її сформулював, напевне, Б.Ф.Ломов, який писав: “Логіка розвитку суспільних наук веде до того, що на їхніх кордонах з психологічними науками формується цілий “кущ” спеціальних наукових дисциплін і напрямів. Передовсім це — соціальна психологія, а також щільно пов’язані з нею історична, економічна, етнічна, юридична, політична психологія, психолінгвістика та психологія мистецтва” [4, с. 13]. Спираючись на цю тезу, політичну психологію слід розглядати як таку, що виникла на стику політології і психологічних наук.

Необхідно враховувати, що споруда політико-психологічних знань вибудовується відповідно до логіки по-літології, а не тільки психології, бодай і соціальної. Тому політичній психології затісно в рамках соціальної, а останній, своєю чергою, не під силу “перетравити” того безміру вузькоспеціальних, часом лише дотичних до її предмета проблем і фактів, що їх з надлишком постачають імплантовані в неї дисципліни-розділи, створюючи видимість її бурхливого розвитку.

На нашу думку, подальший розвиток соціальної психології має відбуватися скоріше не вшир, а вглиб. Вва-жаємо за можливе висунути концепцію соціальної психології як базової, фундаментальної психологічної дисципліни — такого ж рівня “академізму”,  як загальна психологія чи психофізіологія. По відношенню до політичної психології (як і до етнічної, юридичної, психології управління тощо) соціальна психологія повинна виконувати методологічну функцію — подібно до того, як це робить загальна психологія по відношенню до педагогічної, вікової, порівняльної і т. ін. Але для цього вона (соціальна психологія) має повернутися до своїх витоків, до свого основного предмета — макропсихічних явищ та їх взаємодії з явищами індивідуаль-но-психологічного, особистісного плану.

3. Проблема концептуалізації досліджень і подолання периферійності української психологічної науки.

Одержані наукові результати ми відтворюємо переважно за допомогою вербальних конструкцій типу: “дос-ліджено…”, “вивчено…”, “проаналізовано…”, “показано, що…”, в кращому разі — “встановлено умови…”, “виявлено закономірності…”, “розкрито механізми…”. Подібні описові конструкції виглядають, однак,  не надто вагомо у якості кінцевого продукту фундаментального дослідження, а подекуди ставлять під сумнів і саму фу-ндаментальність. Навіть і тоді, коли одержані результати об’єктивно виходять за межі окремих закономірностей, ми здебільшого все одно не зважуємося піднятись у своїх інтерпретаціях до справді масштабних узагальнень, висунення нових наукових ідей, введення нових понять і категорій. У нас дуже мало власних концепцій дос-ліджуваних явищ, їх моделей, не кажучи вже про наукові теорії.

Такий стан речей властивий, на жаль, не тільки нашому інститутові і не тільки вітчизняним галузям соціальної та політичної психології. Скоріше за все він є проявом родової вади української психологічної науки в цілому, яка за радянських часів навіть в особі своїх найвидатніших представників завжди щось уточнювала, доповнювала, поглиблювала, розставляла акценти — іноді значно винахідливіше, коректніше і виваженіше від самих авторів тих ідей, у фарватері яких рухалася, але майже ніколи не замахувалася на створення докорінно відмінних від цих ідей теоретико-методологічних побудов, бодай і кон’юнктурного штибу. 

Отже, на часі подолання комплексу периферійності, що вимагає передовсім концептуалізації досліджень, постійної теоретико-методологічної рефлексії. Ми маємо потенціал для досягнення світового рівня соціа-льно-психологічних і політико-психологічних досліджень, який, відверто кажучи, нині й не є таким уже недосяжно високим. Але необхідно усвідомлювати, що в науці нікого не можна наздогнати, тим паче випередити, йдучи слідом: досягнення світового рівня наукових розробок і їх вторинність — речі несумісні. А ще треба пам’ятати, що наукове визнання зазвичай дістає лише той результат — емпіричний і тим більше теоретичний, для якого автор знайшов адекватне й оригінальне найменування, втілив його у відповідному концепті. Інакше здобутий результат залишиться простою констатацією факту, більш або менш вірогідним твердженням.

4. Проблема теорії і методу.

Не секрет, що соціальні та політичні психологи за браком специфічного для цих дисциплін методичного ін-струментарію широко послуговуються методами емпіричної соціології. Не є винятком у цьому розумінні й наш інститут. Більше того, щодо рівня оволодіння методами конкретних соціологічних досліджень, насамперед масових опитувань населення, науковці інституту цілком можуть суперничати з провідними соціологічними центрами України і сусідніх держав. Наприклад, під час парламентських виборів 1998 р. саме Інститут соціальної та політичної психології першим зафіксував стрімке підвищення рейтингу скандально відомої ПСПУ і передбачив подолання нею 4-відсоткового бар’єра, був єдиним закладом, який правильно спрогнозував кількість голосів, одержаних передвиборним блоком соціалістів і селян (всі інші дослідники цю кількість значно занижували), також першим — ще майже за рік до президентських виборів 1999 р. — інститут виявив потім загальновідомий і шокуючий факт тривалого лідерства в передвиборних перегонах Н.Вітренко. І подібних прикладів можна навести чимало.

Природно, досконале володіння соціологічними методами суттєво допомагає нам у відстеженні процесів, що відбуваються в суспільстві. І все ж дані конкретних соціологічних досліджень далеко не завжди безпосередньо відображають власне соціально-психологічний зріз реальності. Часто-густо вони залишають надто великий простір для довільних психосоціальних інтерпретацій — майже такий самий, як і звичайне (житейське) спосте-реження. Тому абсолютизувати можливості соціологічних методів як способів одержання соціаль-но-психологічних фактів було б ризикованим.

Певний вихід із становища бачиться в доповненні соціологічних методів психологічними, “вмонтовуванні” останніх у відповідним чином організоване комплексне дослідження. У зв’язку з цим варто згадати ще раз нашу Волинську філію, яка демонструє доволі вдалі приклади такого “вмонтовування”, зокрема, сміливо використо-вуючи модернізовані варіанти класичних — вербальних і невербальних — психологічних тестів. Непогані ре-зультати іноді дають також спроби адаптування дослідницьких технік, здавалось би, суто “камерного жанру”, якими користуються зазвичай “чисті” психологи, до умов широкомасштабних масових опитувань. Найбільш успішна з таких спроб пов’язана, безперечно, з адаптуванням психосемантичних технік, як це зробив відомий московський психолог В.Ф.Петренко [6], а слідом за ним і колектив нашої лабораторії психології мас та орга-нізацій [8].

Однак подібні поодинокі знахідки, якими б доречними чи дотепними вони не були, все ж не можуть вирішити проблеми напрацювання методів, специфічних для соціальної і політичної психології. Шлях до вирішення цієї проблеми полягає через розвиток відповідно зорієнтованих соціально- та політико-психологічних теорій. Причому йдеться не про всезагальні теорії, час для яких у психології, як і в багатьох інших галузях соціальних та гуманітарних знань, мабуть, ще не настав, і тому вони являють собою здебільшого набори своєрідних ідеологем від науки, що здатні виконувати відносно емпіричного дослідження в кращому разі світоглядну, а не власне методологічну функцію. Мова йде про теорії нижчого рівня абстракції — на кшталт тих, що в соціології (у структурному функціоналізмі Р.Мертона) дістали назву теорій середнього рангу [3]. На нашу думку, курс на побудову спеціальних теорій середнього рангу мають взяти й соціальні та політичні психологи.

Проти таких теорій висловлювалось немало заперечень, але ще більше — аргументів на їхню користь. Го-ловна їх перевага, порівняно з усезагальними теоріями, полягає в тісному зв’язку з емпіричним світом. І саме тому таке теоретизування, що, згідно з Р.Мертоном, має набувати форми парадигми емпіричних досліджень, спроможне стимулювати напрацювання конкретних дослідницьких підходів, методів і технологій. Разом з тим, теорії середнього рангу, завдяки систематичній перевірці та переформулюванню відповідно до одержуваних емпіричних даних, сприятимуть також виробленню понять і категорій, необхідних для побудови більш абстра-ктних теоретичних схем. Іншими словами, розвиток спеціальних теорій можна розглядати і як передумову сходження до всезагальної теорії чи принаймні її постійного оновлення та уточнення, як засіб протидії її “зако-стенінню”, догматизації.

Ось, власне, і все, що хотілось би сказати з приводу проблем, які постають перед нами у зв’язку з необхідністю осмислення пройденого шляху і визначення перспектив на майбутнє. Ми торкнулися лише деяких із них, зрозуміло, є й інші. Але саме порушені проблеми на сьогоднішній день видаються ключовими як з огляду на підвищення ефективності нашої науково-дослідної роботи, так і в плані поступу соціальної та політичної пси-хології загалом і, зокрема, в Україні. Тому сподіваємося, що їх обговорення дасть поштовх цьому поступові.

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Донченко Е.А. Социетальная психика. — К.: Наук. думка, 1994.

2. Калина Н.Ф., Черный Е.В., Шоркин А.Д. Лики ментальности и поле политики. ¬¬— К.: Агропромиздат Украины, 1999. 

3. Костицька В., Кучеренко О. Роберт Мертон та його модель структурного функціоналізму // Філос. і соціол.  думка. — 1996. — №7 — 8.  —  С. 107 — 115.

4. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — Москва: Наука, 1984.

5. Моніторинг “Молодий учитель у сучасному суспільстві”: Інформ. бюл. / І.В.Жадан та ін. — 1998. — Жовтень.

6. Петренко В.Ф., Митина О.В. Психосемантический анализ динамики общественного сознания: На ма-териале полит. менталитета. — 2-е изд. — Москва: Изд-во МГУ, 1997.

7. Психологія життєвої кризи / Відп. ред. Т.М.Титаренко. — К.: Агропромвидав України, 1998.

8. Психологія масової політичної свідомості та поведінки / Відп. ред. В.О.Васютинський. — К.: ДОК-К, 1997.

9. Слюсаревський М.М. Стан масової свідомості в Україні і проблема політичного виховання підростаючих поколінь // Політико-психологічні та соціально-педагогічні  проблеми  освіти  і  виховання.  — К.: ДОК-К, 1997. — С.11 — 18.

10. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении. — К.: Вид. центр “Просвіта”, 1996.

11. Фролов П.Д. Теоретико-методологічні аспекти проблеми сприймання особистості політичного лідера // Наук. студії із соціальної та політ. психології. —  К.: Агропромвидав України, 1999. — Вип. 1 (4). —  С. 199 — 210.

Слюсаревський М.М.

 


Тэги: Слюсаревський М.М. 

Разработка - компания Мегаинфо